Ознаки стресового стану дітей дошкільного віку

            Одним із пріоритетних завдань педагогів закладів дошкільної освіти у роботі з дітьми, які стали свідками воєнних подій та зазнали вимушеного переселення, є профілактика психоемоційної напруги та збереження їхнього психічного здоров’я. Кожна вікова категорія дітей має свої ознаки стресового стану.

            Наведемо загальні ознаки стресового стану дитини дошкільного віку. Серед них:

1. Поганий сон. Дитина важко засинає та неспокійно спить.

2. Дитина стомлюється після незначного навантаження, яке зовсім недавно давалось їй легко.

3. Розгубленість, забудькуватість, відсутність упевненості в собі, власних силах, занепокоєність, непосидючість свідчать про дискомфортний психологічний стан дитини.

4. Дитина не бере участь в іграх з однолітками, в цей же час у неї спостерігаються труднощі в дотриманні дисципліни.

5. Появляються нав’язливих рухів, тремтіння кінцівок та нетримання сечі під час сну.

6. Деякі діти у стані тривалого стресу починають втрачати вагу, виглядають знесиленими, схудлими, або, навпаки, в них виникають ознаки ожиріння.

7. Розлади пам’яті, уяви, слабка концентрація уваги, втрата інтересу до всього, що раніше викликало активність

8. Переважання пригніченого настрою.

Вихователям слід брати до уваги, що відповідно до кожної вікової категорії можна спостерігати певні ознаки стресового стану. Дії педагоги мають бути направлені на зменшення психологічного напруження та полегшення процесу адаптації дитини до нових умов життя, до нового колективу в групі.

Перебування дитини першого року життя, яка разом з батьками пережила вимушене переселення, в умовах ясельної групи дитячого садочка небажане. Найкраще для неї – бути вдома під постійним наглядом близьких людей. Віддалення близької людини, навіть зовсім ненадовго, може призвести до м’язового напруження, плачу і навіть до судом. Якщо такий малюк все ж потрапив до ясельної групи дитячого садочка, то хтось із дорослих (вихователь або помічник вихователя) має взяти дитину під свою особливу опіку – не залишати її наодинці з іншими дітками, часто брати на руки, доторкатися, погладжувати (щоб малюк відчував фізичний контакт із дорослим), під час сну бути поряд із ліжечком. Слід зауважити, що хоча страх відокремлення (сепарації) від рідних властивий у тій чи іншій формі всім дітям ясельного віку, в малюків, які разом з батьками пройшли через небезпечні випробування, негативні наслідки з’являються частіше.

            Чим старша дитина, тим болючіше вона переживає травматичну подію, тим виразніші прояви наслідків такого травмування.

У дітей другого та третього років життя тільки починають формуватися навички мовлення, і вони не здатні розповісти, що їм боляче, пояснити свої відчуття, описати переживання, тому батьки й вихователі повинні звертати особливу увагу на невербальні засоби демонстрації дитиною своїх проблем, її надмірну збудливість або тривожність. Навіть у комфортній обстановці такий малюк може бути настороженим, напруженим, трохи переляканим, часто безпричинно плакати, не реагувати на ігри з іншими дітьми, намагатися забитись у куточок. Або, навпаки, дитина імпульсивна, весь час бігає, штовхає інших дітей, раптово починає кричати; любить розкидати кубики, пірамідки, ламати іграшки. Вихователі й подекуди батьки схильні оцінювати таку поведінку дитини як прояв її характеру. Але якщо ця дитина – переселенець, то варто подумати, чи це часом не наслідки психологічного травмування.

            Діти віком від 3 до 4,5 років уже здатні запам’ятати і певним чином описати дорослим травматичні події. Вони згадують візуальні враження, звуки, запахи, фізичні відчуття та емоції. Якщо в оточенні є щось схоже на пережите або дитина чує тривожні для неї звуки, запахи, все, що може спричинити ті ж  самі фізичні відчуття чи викликати подібні почуття, то вона може зреагувати так, як реагувала в травматичній ситуації. Виразніше проявляється «страх розлуки з дорослим-захисником». Дитина плаче, протестує, хапається ручками за одяг дорослого не лише тоді, коли мама (бабуся, батько) залишає її одну в дитячому садочку, але й коли вихователька виходить із кімнати або переключається на роботу з іншими дітками чи навіть на розмову з кимось із «сторонніх» для дитини дорослих.

            Травмована дитина важко опановує навички контролю за сечовипусканням та дефекацією. Часто боїться вдень спати, бо вважає, що коли вона засне, то прийде хтось жахливий, якась страшна істота, або щось станеться, а вона не зможе захиститись (причина таких страхів: у дітей цього віку починають з’являтися базовані на пережитому страшні сни, які діти сприймають як реальні події (якщо запам’ятовують ці сни). Але навіть коли дитина, прокинувшись, не пам’ятає сюжет сну, відчуття жаху залишається.

            У дітей цього віку, чиї близькі родичі воюють, спостерігається підвищена тривожність. Хоча малюки ще не розуміють, чому дорослого немає з ними, але вони відчувають його відсутність як втрату, а постійну тривогу інших дорослих тлумачать як наявність незрозумілої небезпеки. Дорослі, які поряд з дитиною, хвилюючись за життя своїх близьких і не отримуючи належної допомоги та підтримки, можуть віддалятися від дитини. Не розуміючи цього, дитина починає звинувачувати себе в тому, що сталось.

            Діти віком від 4,5 до 6,5 років здатні вже не просто відчувати і згадувати травматичні події, але й осмислювати та глибоко переживати їх. У них уже можна діагностувати посттравматичний стресовий розлад.

            Усі перераховані вище ознаки можуть свідчити про прояви стресового стану

в дитини тільки в тому випадку, якщо вони не спостерігалися раніше. Проте слід звертати увагу на психоемоційний стан дитини вже тоді, коли проявляється хоча б одна з цих ознак. Їх ігнорування може не тільки призвести до стійких порушень фізичного здоров’я, але й позначитися на формуванні особистісних якостей дитини.